Гаряча підкова над Лисичанськом

З тонким підсвистуванням двигуни важкої техніки ричать навипередки. Розрідженим вихлопом дві САУ тягнуть у повітрі білу смугу в бік зони вогневих активностей. Уже не перший день задимлений Лисичанськ вплутаний в аритмію вибухів.

Тяглова гусінь броньованих машин дзвінким намистом цокотить на асфальті. Кожен борт послідовними ривками вписується у повороти. 

Годину тому сонце впало у чорну криницю ночі й екзальтовані зорі першої доби липня безрушно висять над головою. Вони гіпнотично дивляться як на дальні посадки чорничним джемом намащується темрява.

Окрай безталанних околичних доріг трапляються випадкові квінтети невідомих "організмів" нашого воїнства. Топчуться біля зношених пікапів: хтось сцить у кущах, інші цигаркують та цідять каву з кришки термоса пущеної по колу.

– Слава Україні! Мужики, яка ситуація в Лісіку [так називають Лисичанськ місцеві мешканці – прим. ред.]?

– Хорошого мало...

Вітаємося за руки. Перекидаємося  фразами, трохи піджартовуємо. Розуміємося з пів слова і... прощаємося.

Гепаємо дверима автівок і далі на маршрут. Власне, нічого нового не з'ясовано. Ситуація для усіх зрозуміла без марудних пояснень.

Своєю артою ми не дотягуємося до потрібних цілей, на відміну від них. Далекобійні знаряддя праці підрихтували б ситуацію на нашу користь, але їх у нас нема.

Захід телиться і зволікає. Тá й контрбатарейка у нас провисає. Плюс РЕБ ворожий глушить частоти. Корегувати вогонь стає все складніше... А точніше – надто не просто.

Благословенна Луганщина вібрує немов поверхня кошового тулумбасу. У цих кипучих подіях популярним напрямком курсування техніки стає Сіверськ: прилеглі села і виворіт ґрунтовок у сторону Лисичанську мають не менший попит.

Ніч дихає випарами соляри та серпанками полохливого пилу. Ми теж у цьому квадраті активностей – перед нами безлюдне село ХХХ, що розпростерло свої обійми.

Його історія не вписується у стандарт шахтарського краю, адже більшість мешканців є нащадками репресованих із Західних теренів. Після відсидженого у таборах "совок" забороняв їм повертатися додому; направляв до густонаселених  індустріальних регіонів.

У 2014-му сюди приїхав Стрєлков-Гіркін із промовами, агітками та бойовиками. Проте місцеві мужики обперезані ломами й рушницями погнали сєпарську шваль за крайні хати, бо червоно-чорний стяг біля хвіртки – тут звичне діло...

Чорна доріжка вулиці сповідує абсолютну  мізантропію. Наші вписалися у кинуту хату, де похилі сусіди сказали "живіть хлопці".

Місцеві пси та коти доглибно пригнічені гуркотом арти. З розгубленим поглядом шукають притулку від хати до хати; в очах відсутня іскринка життя і тепер вони дивляться на світ крізь штучні лінзи апатії.

Розкидані у кімнатах речі промовисто натякали на те, що господарі тікали звідси зненацька. Брали найнеобхідніше і виїжджали якомога далі від війни. 

Під виноградним плетивом біля ґанку спільно з парамедики "Маріком" ми добивали свої години чергування. З двох протилежних боків лунали вибухи тротилового бадмінтону.

Зорі вагітні мріями спліталися у гірлянди над нашими головами. Фрустрована вівчарка "Пальма" терлася об ногу і нав'язливо виказувала поведінкою, що поряд з нами їй спокійніше. 

– Йдіть покімарте! – пролунав з темного коридору заспаний бас побратима. Прийшла наша зміна і за секунду контур у бронежилеті вийшов на сходинку підкурюючи цигарку. 

Увімкнувши червоний ліхтарик ми пішли навпомацки вглиб хати. "Гуцул" згорнувся бубликом на дерев'яній підлозі кухні та невідома побратимська рука накрила його коротким білим рушником.

У першій кімнаті посадкові місця були зайняті, хтось продовжував неспання і задротив у темряві в телефоні. Ми пройшли до крайньої кімнати, де на стіні висіло велике розп'яття та ікона, два ліжка стояли з розхристаною постіллю.

Не знімаючи бронік, взуття та автомат я приліг з краєчку і потопив важку голову у подушку. Зім'ята постіль віддавала затхлим запахом "чєловєчіни", а стеля сіріла пласкою фронтальною кришкою над чолом – маю 2 години на сон.