Історія покарання за чаклунство на Полтавщині
Вітчизняні науковці активно досліджували питання покарання за магічну практику на землях України. Особливу увагу привертає Полтавський край.
Першим почав досліджувати проблему злочинів проти моралі на Полтавщині етнограф Олександр Кістяківський. Він також відомий, як криміналіст, історик права, досліджував проблему судів над відьмами.
У своїй статті «Къ історіи верования о продаже души чёрту», що вийшла друком у журналі «Кіевская старіна» 1882 року дослідив суд над канцеляристом у Глухові Іваном Роботою. Чоловік через нужду вирішив «продати душу і тіло нечистій силі».
Зі слів Кістяківського, подія датована 1761 роком. Самого Івана допекли нестатки та постійні конфлікти з дружиною, щоби хоч якось прогодувати сім'ю він вирішив продати душу Дияволу.
Для цього вийшов серед ночі на роздоріжжя, викопав ямку і поклав туди папірець зі своїм ім’ям та 2 яйця. Про це згодом довідалися люди та самого Роботу було направлено до суду, де його і відправили до монастиря.
24 серпня 1761 року ігумен Нефорощанского монастиря доставив Івана Роботу в канцелярію Полтавського полку із заявою, щоби він прожив, за рішенням військового суду, у монастирі цілий рік і що «по духовному міркуванні, більш йому там міститися бути не доводиться». «Знайшлися» був батько його Федір Робота і «йому син його Іван відданий із підпискою, що має він його надалі утримувати під належним батьківським страхом».
Етнограф Кістяківський дійшов висновків, що Іван Робота порушив кілька моральних норм того часу. Перерахуємо їх нижче по пунктах:
- увійшов у зносини із Нечистим;
- виконав «язичеський ритуал», що означало, — поставив під сумнів авторитет Церкви та Святого Письма;
- своїми діями «осрамил отца свого и род свой во век».
Інший український етнограф та історик, статист Петро Єфименко у своїй праці «Судъ надъ ведьмами», що також вийшла друком у «Кіевской старіне» запитувався щодо поширення такого злочину проти моралі як чаклунство. Науковець проаналізував судові процеси над чаклунами за часів Русі, Новгородської республіки та Гетьманщини кінця XVIII століття.
«У Харкові, за розповідями народу, одна із відьом живе у передмісті Журавлівки. Це дружина коваля, жінка ще не стара; вона псує корів, перев'язуючи вим'я кінським волосом. Купить чоловік корову, подоїть дня три, потім вим'я затвердне і не виявляється молока. Всі приписують псування корів ковалисі, яка користується чужим молоком. При цьому в родині вона теж так крутиться, тобто командує всіма, чоловік, кажуть, повісився через неї, але його зняли з петлі», — заявив Єфименко.
Далі дослідник називає відьом, які живуть в околицях губернського Харкова і плавно переходить до старовини: «Жінок, підозрюваних у відьомстві, потерпілі лупцюють. При цьому ознакою відьми є хвіст. Часто трапляються фальшиві відьми».
Потім зазначає, що у 1709 році під час посухи на Поділлі, в селі Подфіліп'я, власниця примусила селян поливати хрест аби пішов дощ. Ще одна справа: «У травні 1711 року на Волині була сильна посуха, внаслідок відсутності дощу. Винними у цьому вважали жінок. Управитель маєтку одного князя наказав кидати жінок у воду, аби виявити відьму».
Винними оголосили 10 жінок села Погоріле, які не тонули — Дубненський магістрат вирішив їх ув'язнити у місцевій в'язниці, а потім відпустив на поруки чоловіків додому. Єфименко пише, що «звичай виявляти відьму через воду був зафіксований у гуцулів навіть у 1827 році».
Далі етнограф-криміналіст описує покарання за чари в країнах Західної та Південної Європи й знову повертається до подій в Україні: «Жінок, обвинувачених у спричинені посухи чи голоду, хворобах та інших негараздах, відправляли на смерть: топили, або спалювали, чи закопували живими у землю. 1720 року у містечку Брусилів селянами була живцем закопана у землю по плечі, а потім спалена 120-річна баба, яку запідозрили у сприянні поширенню хвороб».
Подібне було у 1717 році в місті Оліщівка на Чернігівщині:
«Въ 1710 году Украйну посѣтили два тяжёлыя бѣдствія — моръ и саранча. Моровая язва была до того сильна, что въ одномъ Черниговскомъ полку поглотила 11 000 душъ обоего пола. Она продолжалась въ 1711 и даже въ 1712 году.
Саранча также налетала дважды и до корня съѣдала посѣвы и травы. Уныніе господствовало такое, что пародъ думалъ, будто пришла кончина міра.
Въ Олишевкѣ, подъ вліяніемъ моровой язвы. Народъ пришёлъ въ большое смятеніе, или, говоря словами одного документа, «бунтовщики взбунтовались: многихъ женъ, признавая ихъ, яко за видіомство, пожгли». Погибли отъ огня не только простыя козачки и жены посполитыхъ, но также мать бунчуковаго товарища Михаила Быховца».
Одні жінки були спалені, другі тілесно покарані, треті — кинуті до в'язниці, викликавши обурення гетьмана Івана Скоропадського, який 22 січня 1718 року видав охоронний універсал. Цікавою є подія на Полтавщині:
«У 1714 році у Лубнах одна жінка була засуджена на смерть, їй інкримінували те, що вона могла перетворюватися в сороку і дим. Під катуванням жінка в усьому зізналася. Однак на її захист став місцевий чиновник, який довів, що всі свідчення вона дала через катування і жінку відпустили».
Також цікавою є Стародубська справа. Наведемо нижче уривок із судових документів середини XVII століття мовою оригіналу:
«Въ 1666 году на урядѣ мѣсковъ стародубовскомъ разбиралось дѣло такого рода. Мельникъ Мышковцовъ Василій Михновскій обвинялъ Орину, жену обывателя Андрея, въ томъ, что она «зъ своего знахарства жито заламовала» и пазывалъ ея вѣдьмою, въ чёмъ и ссылался на свидѣтелей, между прочимъ на Павла Пацука, который будто-бы засталъ ея при заломѣ. Свидѣтель Хведко поісазалъ, что онъ слышалъ, будто-бы обвиняемая заламливала жито, что видѣть Павло Пацукъ.
Впрочемъ объ этомъ онъ слышалъ отъ разныхъ людей, а не отъ самаго Пацука. На судѣ Пацукъ отрицалъ то обстоятельство, что онъ засталъ при заломѣ Орипу. Спрошенные по этому дѣелу всѣмъ селомъ мужевс мышковскіе дали показаніе «же нотой певѣстѣ, жонѣ Андреевой Оринѣ, нѣчегосмо не видѣли, жадныхъ злыхъ учинковъ, и не чулысмо не отъ кого, жебы она мѣла жито заламовати, албо што инке злые учапки починать».
Тогда и Василій Михновскій признался, что опъ «по сердцу (по насердкѣ) мовилъ объ оное вѣдіометію и заламовакье изъ людской томолвы оные слова мовить темъ». Судъ, по просьбѣ обвиняемой, нриговорилъ мельника къ заключение въ тюрьму за клевету; по она простила его, за упрошенемъ людскимъ, будучи милосердемъ зията».
Далі Петро Єфименко приходить до висновку, про причини жорстокішого ставлення до відьомства на Заході, ніж на наших землях: «Таким робом, жорстокого пояснення і безумовного переслідування відьом на Заході та порівняно м'якого відношення до них потрібно шукати не у суперечностях принципів демонічного і пантеїстичного. Натомість у тих загальних умовах, які породили суб'єктивізм у правових поглядах на Заході й сприяли розвитку суб'єктивному початкові у праві у давніх слов'ян на українних землях».
Сучасний історик Віктор Горобець досліджував тему злочинів проти моралі у Гадячі за гетьманування Івана Брюховецького, зокрема, такі злочини, як наврочення і чаклунство. Проте варто зазначити, що більша частина його розвідки присвячена аналізу одруження гетьмана із московиткою Дарією Ісканською.
Зі слів пана Горобця, в Україні найбільше «полювання на відьом» сталося в середині 1667 року у Гадячі, місті на Полтавщині, яке було резиденцією гетьмана Брюховецького. Він дуже любив владу, прагнув її й тримався за неї.
На тлі загального невдоволення й боротьби із гетьманом Правобережжя Петром Дорошенком, йому постійно ввижалися зради й заколоти козацької старшини. Підтримки своїй владі Брюховецький шукав у Москві, де здибався із бояринею Ісканською.
Коли ж у чужинки стався викидень, то фанатичний Брюховецький вбачив у цьому відьомський підступ. Він оголосив, що якісь невстановлені «бабы выкрали у гетмановой жены дитя из брюха и отдаши нечистой силе».
За його безпосередньою вказівкою було обвинувачено у відьомстві та спалено 5 випадкових жінок і, щонайголовніше, дружину гадяцького полковника Семена Остренка. При цьому самі ж козаки вважали цих жінок праведними та чесними дружинами, жалілися на гетьмана такими словами: «Толко за гетманом и дела что ведми зжотъ».
Однією із найновіших робіт у досліджуваному питанні є стаття київської науковиці Тетяни Адамус «Магічні практики на території Гетьманщини», яка вийшла на шпальтах журналу «Краєзнавство». У розвідці постає аналіз злочинів проти моралі, а саме чаклунство на території Лівобережжя (і Полтавщини перш за все).
У своєму дослідженні пані Адамус приходить до висновку, що у законодавстві Московської держави (частиною якої від середини XVIII сторіччя було Лівобережжя), чітко не прописано, що розуміти під «чаклунством». А відтак не зрозуміло, як переслідувати за цей вид злочинів.
«Проаналізовано справи про магічні практики у Борзненському, Київському, Чернігівському, Ніжинському, Гадяцькому, Миргородському судах. Першу справу датуємо 1666 роком, останню — 1821 роком. При цьому варто зазначити, що об'єкти та предмети чаклунства мало цікавили тогочасних слідчих», — заявляє українська дослідниця.
Насамкінець наголосимо, що у більшості судових історій розслідування не проводили. Здебільшого слідчі домагались примирення сторін або виплати штрафу; та іноді розслідування таки ініціювали й опитані давали унікальні свідчення.
