Історія покарання за чаклунство: що почитати про Полтавщину

Опінії
10.08.2020, 14:43
Історія покарання за чаклунство: що почитати про Полтавщину
Фото: НВ

Вітчизняні вчені активно досліджували питання покарання за чаклунство на території історичної Полтавщини.

Журналіст, історик

Першим почав досліджувати проблему злочинів проти моралі на Полтавщині А. Кістяковський, відомий криміналіст, історик права, досліджував саме проблему судів над відьмами, у своїй статті "К истории верования о продаже души черту", що вийшла друком у журналі "Киевская старина" у 1882 році. Він на основі аналізу джерел дослідив суд над канцеляристом у Глухові Іваном Роботою, який через нужду вирішив «продати душу і тіло нечистій силі».

Подія датована 1761 роком. Самого Івана допекли нестатки та постійні конфлікти з дружиною, аби хоч якось прогодувати сім’ю він вирішив продати душу Дияволу. Для цього вийшов серед ночі на роздоріжжя, викопав ямку і поклав туди папірець із своїм ім’ям та 2 яйця. Про це згодом довідалися люди і самого Роботу було направлено до суду, де його і відправили до монастиря.

24 серпня 1761 року ігумен нефорощанского монастиря доставив Івана Роботу в канцелярію полтавського полку із заявою, щоб він прожив, за рішенням військового суду, в монастирі цілий рік і що «по духовному міркування, більш йому там міститися бути не доводиться». "Знайшлися" був батько його Федір Робота і «йому син його Іван відданий з підпискою, що має він його надалі утримувати під належним батьківським страхом».

А. Кістяковський дійшов висновків, що І. Робота порушив кілька моральних норм того часу:

1) Увійшов у зносини з Нечистим.

2) Виконав «язичеський ритуал», що означало, що він поставив під сумнів авторитет церкви і Святого Письма.

3) Своїми діями «осрамил отца свого и род свой».

П. Єфименко український етнограф та історик, статистик у своїй праці "Суд над ведьмами", що вийшла друком у "Киевской старине" підіймав питання такого злочину проти моралі як чаклунство. Особливістю даної роботи є те, що у ній ведеться аналіз судів над чаклунами за часів Київської Русі, Новгородської республіки та Українських земель кінця ХVIII століття.

У своїй праці він посилається на праці історика Іванішева, уродженця Києва, який записав цілий збірник із проблеми відьомства. «У Харкові, за розповідями народу, одна із відьом живе у передмісті Журавлівки. Це дружина коваля, жінка ще не стара; вона псує корів, перев'язуючи вим’я кінським волосом. Купить чоловік корову, подоїть дня три, потім вим’я затвердне і не виявляється молока. Всі приписують псування корів ковалисі, яка користується чужим молоком. При цьому в родині вона теж так крутиться, тобто командує всіма, чоловік, кажуть, повісився через неї, але його зняли з петлі».

Далі він називає відьом, які живуть під Харковом і плавно переходить до старовини: «Жінок, підозрюваних у відьомстві, потерпілі лупцюють. При цьому ознакою відьми є хвіст. Часто трапляються фальшиві відьми».

Потым зазначає, що у 1709 році під час посухи на Поділлі, в селі Подфіліп’я, власниця примусила селян поливати хрест аби пішов дощ. Ще одна справа: «У травні 1711 року на Волині була сильна посуха, внаслідок відсутності дощу. Винними у цьому вважали жінок. Управляючий маєтком одного князя наказав кидати жінок у воду, аби виявити відьму». Винними оголосили 10 жінок села Погоріле, які не тонули. Дубнинський магістрат вирішив їх ув’язнити у місцевій в’язниці, а потім відпустив на поруки чоловіків додому.

П. Єфименко пише, що «звичай виявляти відьму через воду був зафіксований у гуцулів навіть у 1827 році». Далі він описує покарання за чари в країнах Західної та Південної Європи. Далі знову повертається до подій в Україні: «Жінок, обвинувачених у посухі чи голоді, хворобах та інших негараздах, відправляли на смерть: топили, або спалювали, чи закопували живими у землю. Так у 1720 році у містечку Брусилів на півдні Волині, селянами була заживо закопана в землю по плечі, а потім спалена 120-річна баба, яку запідозрили у сприянні поширенню хвороб».

Подібне було у 1717 році в місті Оліщівка на Чернігівщині: «Въ 1710 г. Украйну посѣтили два тяжелыя бѣдствія— моръ и саранча. Моровая язва была до того сильна, что въ одномъ черниговскомъ полку поглотила 11000 душъ обоего пола. Она продолжалась въ 1711 и даже въ 1712 г. Саранча также налетала дважды и до корня съѣдала посѣвы и травы. Уныніе господствовало такое, что пародъ думалъ, будто пришла кончина міра. Въ м. Олишевкѣ, подъ вліяніемъ моровой язвы, народъ пришелъ въ большое смятеніе, или, говоря словами одного документа, "бунтовщики взбунтовались: многихъ женъ, признавая ихъ, яко за видіомство, пожгли". Погибли отъ огня не только простыя козачки и жены посполитыхъ, но также мать бунчуковаго товарища Михаила Быховца и бабка пановъ Тетранскихъ и Оліоізскаго».

Одні жінки були спалені, другі тілесно покарані, треті – кинуті до в’язниці. Це викликало обурення гетьмана Івана Скоропадського, який 22 січня 1718 року видав охоронний універсал. Цікавою є подія на Полтавщині: «У 1714 році в Лубнах одна жінка була засуджена на смерть, їй інкримінували те, що вона могла перетворюватися в сороку і дим. Під катуванням жінка в усьому зізналася». Однак на її захист став місцевий чиновник, який довів, що всі свідчення вона дала через катування і жінку відпустили.

Також цікавою є Стародубська справа: «Въ 1666 году на урядѣ мѣскоыъ стародубовскомъ разбиралось дѣло такого рода. Мельникъ с. Мышковцовъ Василій Михновскій обвинялъ Орину, жену обывателя Андрея, въ томъ, что она "зъ своего знахарства жито заламовала" и пазывалъ ее вѣдьмою, въ чемъ и ссылался на свидѣтелей, между прочимъ на Павла Пацука, который будто-бы засталъ ее при заломѣ. Свидѣтель Хведко поісазалъ, что онъ слышалъ, будто-бы обвиняемая заламливала жито, что видѣть Павло ІІацукъ; впрочемъ объ этомъ онъ слышалъ отъ разныхъ людей, а не отъ самаго Пацука. На судѣ ГІацукъ отрицалъ то обстоятельство, что онъ засталъ при заломѣ Орипу. Спрошенные по этому дѣелу всѣмъ селомъ мужевс мышковскіе дали показаніе "же нотой певѣстѣ, жонѣ Андреевой Оринѣ, нѣчегосмо не видѣли, жадныхъ злыхъ учинковъ, и не чулысмо не отъ кого, жебы она мѣла жито заламовати, албо што инке лі;іе злые учапки починать". Тогда и Василій Михновскій признался, что опъ "по сердцу (по насердкѣ) мовилъ объ оное вѣдіометію и заламовакье изъ людской то молвы оные слова мови.темъ". Судъ, по просьбѣ обвиняемой, нриговорилъ мельника къ заключение въ тюрьму за клевету; по она простила его, за упрошенемъ людскимъ, будучи милосердемъ зията».

Далі П. Єфименко приходить до висновку, про причини жорстокішого ставлення до відьомства на Заході, ніж на наших землях: «Такимъ образомъ жестокаго объясненія и безусловнаго нреслѣдованія вѣдьмъ на Западѣ и сравнительно мягкаго отношенія къ нимъ у насъ надобно искать не въ нротивоположеніи припциповъ демоническаго и пантеистическаго, а лишь въ тѣхъ общихъ условіяхъ, которыя породили сбъективизмъ въ правовыхъ воззрѣніяхъ на Занадѣ и сцособствовали развитію субъективнаго начала въ правѣ у русскихъ славянъ».

Сучасний історик В. Горобець досліджував тему злочинів проти моралі в Гадячі за гетьманування І. Брюховецького, зокрема такі злочини як наврочення і чаклунство. Дану тему він розкриває у статті "Хочу одружитися на Москві... Жінки в політичній біографії гетьмана Івана Брюховецького". Проте варто зазначити, що більша частина статті присвячена аналізу одруження гетьмана із московиткою Дарією Ісканською.

Як зазначає вчений, в Україні найбільше "полювання на відьом" сталося в середині 1667 року в Гадячі на Полтавщині, місті, яке було резиденцією гетьмана Івана Брюховецького. Він дуже любив владу, прагнув її й тримався за неї. На фоні загального невдоволення і боротьби із гетьманом Правобережної України П. Дорошенком, йому постійно ввижалися зради й заколоти козацької старшини. Підтримки своїй владі він шукав у Москві, першим з українських гетьманів відвідав її й одружився з московкою – бояринею Дарією Ісканською. Коли в неї стався викидень, Брюховецький вбачив у цьому відьомський підступ. Він оголосив, що «Бабы выкрали у гетмановой жены дитя из брюха».

За його безпосередньою вказівкою було обвинувачено у відьомстві та спалено 5 жінок і дружину гадяцького полковника Семена Остренка. При цьому самі козаки вважали цих жінок праведними та чесними дружинами й жалілися на гетьмана, як пише вчений, словами: «Толко за гетманом и дела что ведми зжот».

Однією з найновіших робіт у даному питанні є стаття Київської вченої Тетяни Адамус "Магічні практики на території Гетьманщини", яка вийшла у 3 номері журналу "Краєзнавство". Дослідниця досліджує злочини проти моралі, а саме чаклунство на території Лівобережжя. У своєму дослідженні вчена приходить до висновку, що у законодавстві Російської держави (частиною якої було Лівобережжя), чітко не було прописано, що розуміти під "чаклунством" і як переслідувати за цей вид злочинів. Вона проаналізувала справи про чаклунство по Борзненському, Київському, Чернігівському, Ніжинському, Гадяцькому, Миргородському судах. Першу справу вона датує 1666 роком, останню – 1821 роком. При цьому варто зазначити, що у даній роботі дослідниця ставить акцент не на дослідження судового процесу, а на об’єктах та предметах чаклунства.

Читайте також:
Полтава
Трамвай у Полтаві міг з'явитися як мінімум 4 рази. Однак за царського і совєцького режимів проєкт свідомо відмовилися втілювати у життя.
04 березня, 07:18
Історія
Полтавський край завжди був колискою геніїв. Не тільки Сковорода і Котляревський доклалися до цього, про що свідчить постать Фіалковського.
26 лютого, 13:45
Полтава
Оцифрована науковцями спадщина етнографа Хведора Вовка допомагає наново відкривати минуле. Зокрема, історію рідної Полтавщини...
11 січня, 13:48
Історія
Тривалий час історики з археологами прив'язували дату появи Полтави до згадки у Повісті минулих літ. Це було вигідно слов'янофілам.
05.10.2023, 16:42
Історія
Наприкінці XIX століття у Полтаві створено постійний гурток поціновувачів драматичного мистецтва, цьому сприяв один харизматичний митець.
18.09.2023, 19:15
Історія
У межах Наддніпрянської України, де була поширена так звана Черняхівська культура, можна знайти масу назв давньоґерманського походження.
17.09.2023, 16:58