Курська битва 2.0 здатна поховати путінізм

Воєнна операція на Курщині «викрила» вразливість російських кордонів і слабкість армії окупантів. Як це стало взагалі можливим?

6 серпня 2024 року розпочалася безпрецедентна за своєю амбіційністю Суджанська, а згодом і повноцінно Курська операція. В її межах російські війська на своїй же території стрімко втрачали контроль над селами й містечками, а у полон здавалися десятки російських військових – причому переважно строковиків.

Приголомшливі події на етнічній українській землі спантеличили не лише Кремль, а й наших західних партнерів. Різні іноземні аналітики один поперед одного почали панічно загадуватися над наступними питаннями:

• Як так сталося, що останні прикривали кордон?
• Курський прорив — це везіння чи ідеальний план наступу?
• Що буде далі та що замисило українське командування?

Ворожі солдати-строковики на кордоні

Точної інформації про кількість полонених росіян станом на сьогодні немає, але якщо аналізувати різні джерела, то називається число або до, або понад 300 осіб. Також різняться дані про глибину вклинювання у Курську область народну республіку і протяжність фронту.

Не будемо розкидатися цифрами, які змінюються не просто щогодини, а щохвилини, проте все ж таки наявність строковиків у прикордонній зоні багатьох поставило у безвихідь. Адже de facto це потенційна зона бойових дій; хоча, чому ж de facto?

У сучасної росії таке поняття як «нескінченний ресурс» відсутнє, але багато хто спирався насамперед на людський потенціал. Мовляв, 140 із гаком намальованих ручними статистами мільйонів, і там цього ресурсу вистачить на 100 років війни за нинішнього рівня втрат.

Безглуздо! Для початку трохи залаштункової інформації, яка рідко коли й мало де озвучувалася: коли 2021 року путін ухвалював рішення про початок повномасштабного вторгнення в Україну, то отримував аналітичну інформацію від спеціалізованих відділів кожної силової структури: ФСБ, МО РФ, Генштабу ЗС РФ, Служби зовнішньої розвідки та Головного управління Генерального штабу ЗС РФ (багатьом більше відомого як ГРУ), а також кількох суміжних аналітичних центрів.

Серед усіх цих аналітичних викладок були як максимально позитивні, так і максимально негативні для оосії. «Переможним» сценарієм була аналітика від міноборони РФ, згідно з якою Київ узяли б за... 3 дні (!), а на захоплення всієї лівобережної України знадобилося б від двох тижнів до місяця.

Своєю чергою, найнегативніший сценарій полягав у тому, що війна буде затяжною і росія зможе перемогти лише завдяки перевазі у людському ресурсі протягом наступних 10 років. Тобто найнегативніший сценарій теж пророкував перемогу росії, хай і не скоро.

Але був нюанс: він не враховував, настільки колосальні втрати ймовірні в російської армії, і ґрунтувався на середньостатистичних щорічних втратах російської сторони (увага!) у 30 тисяч осіб. Тож жодна структура не надала путіну достовірної, здорової, раціональної та професійної аналітики.

А сам кремлівський бункерний дід довірився найбездарнішій аналітиці від МО РФ, після чого російським «балакучим головам» і було дано команду ретранслювати в ефірах наратив про «Київ за 3 дні». Навіщо ця довга прелюдія?

Ну, вочевидь до того, щоби сформувалося повне розуміння, що саме відбувається, починаючи з 2022 року, коли в Україну вдерлося об'єднане окупаційне угруповання чисельністю 180 тисяч головорізів. За цей час, згідно із даними Генштабу ЗСУ, було усунено 590 тисяч російських окупантів «200-ми» та «300-ми».

Станом на сьогодні угруповання РОВ становить 530 тисяч особового складу. Тож лише залучених на сьогодні та втрачених людських ресурсів у російських окупаційних військ сумарно 1 мільйон 300 тисяч!

І це без урахування тих, кому ще вдається вибути із зони бойових дій завдяки ротації; також без неврахованих втрат. Для обслуговування такої маси та «плинності» людського ресурсу середній щомісячний показник мобілізації протягом 29 місяців мав становити 45 тисяч.

Тільки за такої умови було б повністю закрито всі потреби російської армії — як для проведення бойових дій в Україні, так і для внутрішніх потреб. Але, як відомо, щомісячний показник на такий рівень у РФ не виведено й досі.

Наприкінці вересня 2022 року на росії стартувала часткова мобілізація, яка протягом трьох місяців поповнила армію окупантів 300 тисячами мобілізованих, але при цьому з країни виїхало за той же період до мільйона громадян призовного віку. Тобто автоматична втрата людського ресурсу за 3 місяці — ще 1 мільйон окупантів.

Важливо розуміти, що й після цього відтік цивільного населення тривав, а цього навіть найпесимістичніша аналітика, представлена у 2021 році путіну, теж не врахувала. Станом на сьогодні у РФ здійснюється безпрецедентна рекламна кампанія із залучення охочих воювати із разовими виплатами у два мільйони рублів на руки й іншими привілеями.

Рекрутинг проводиться не тільки на росії, а й за її межами — на Близькому Сході, у країнах Латинської Америки, Африки, Центральної Азії. У самій РФ влаштували жорсткий вилов мігрантів із подальшим їх залученням до служби в армії.

Чи відбувалося б усе це, якби в окупаційно-терористичного контингенту РФ не було проблем із людським ресурсом? Саме тому строковики й опинилися на кордоні з Україною у складі групи військ «Сєвєр», її курського формування.

Строковиками заткнули ділянку на кордоні, де думали, що РФ нічого не загрожує. Брянська група аналогічно заповнена строковиками, що сидять уздовж кордону і, з огляду на події на Курщині, подумують, як би скоріше здатися у полон, побачивши першого International MaxxPro (M1224), що наближається.

А це, зі свого боку, лише підтверджує серйозні проблеми з розподілом ресурсу по російських групах військ. Однак не тільки це спричинило настільки успішний прорив у Курській народній республіці.

Прорив

Раніше неодноразово згадано про те, що підрозділи, які рухаються на Схід і Північний Схід від Сумщини ідеально враховували як логістику у регіоні, так і рельєфно-ландшафтні особливості кожного із напрямків. Зокрема, дуже активно застосовувалась тактика прикриття флангів природними перешкодами — річками.

Тобто не обов'язково думати про зведення фортифікацій оперативного рівня і гнати інженерні війська: достатньо взяти під контроль село, що перебуває по руслу річки, і вона перетворюється на фортифікацію, яка унеможливлює атаку у лоб. Але, крім цього, важливим елементом була швидкість і мобільність груп прориву.

Фактично, відсутність у противника розуміння чіткої лінії фронту — лінії бойових зіткнень — призводило до того, що підрозділи окупантів або опинялися у засідках, або змушені були здаватися у полон. Своєю чергою, маневрені, мобільні рейдові групи переміщалися від одного села до іншого із встановленням повного або часткового контролю над ними й подальшою зачисткою у разі наявності росіян, які там сховалися.

Прорив у Курській народній республіці нагадав про Слобожанську офензиву — із тією відмінністю, що наступало угруповання значно менше за своїм складом, ніж у 2022 році у Харківській області. Російське командування не просто продемонструвало нездатність реагувати на подібні загрози, а навіть якусь апатію від того, що відбувається.

Воно вкрай неохоче, ніби роблячи ласку, почало ухвалювати деякі рішення лише на третю добу прориву. Причому, як ми бачимо станом на сьогодні, навіть ці рішення поки не призвели до ефективної протидії на Курщині.

Висновки

Загалом Курський прорив показав безліч недоліків російських окупаційних військ. Спробуємо викласти їх по пунктах для розуміння стану справ на фронті:

• відсутність контролю кордону;
• дефіцит людського ресурсу;
• затикання строковиками дірок з особовим складом у потенційно небезпечній зоні;
• неспішність ухвалення невідкладних рішень;
• слабка комунікація між військами;
• відсутність мобільності військ навіть на своїй території та багато іншого.