Невдячний російський колоніалізм
Стійкість України в боротьбі з агресією – не просто удача. Ми самі змогли її собі забезпечити, бо українці – дуже хвацька нація...
Серед дослідників та інтелектуалів існує дискусія, чи можна вважати колоніальною владу Москви і Санкт-Петербургу над Україною в давніші часи. І хай там як, але сучасна війна РФ проти нашої країни – еталонно колоніальна.
Абсолютно все у риториці та поведінці загарбників вказує та те, що вони ставляться до так звана "СВО" як до упокорення бунту папуасів. Росіянці прийшли сюди іменем і правом панів, істинних власників.
- По-перше, власників землі й активів.
Постійно звучить ідея, мовляв всі матеріальні блага, якими досі користуються українські папуаси, – це плід зусиль і спадок метрополії, Совєцького Союзу. А СССР – це та ж РФ, яка повернулася по своє: хоче – руйнує; вважає за доцільне – відновлює; проводить нові кордони як їй зручно.
Папуаси за час, відколи відбилися від рук і забули про хазяйську палицю, розпорядилися ввіреним їм майном нерозважливо. Час відновити порядок!
- По-друге, росіянці вважають себе себе панами над самими тубільцями.
Суто у рабсько-кріпосному розумінні, коли пани розпоряджаються як своєю власністю і людським ресурсом: карають; перевиховують; дресирують. Тому-то звинувачення Міжнародного кримінального суду в крадіжці українських дітей (геноцидальному діянні) для росіянців наче грім серед ясного неба.
Як же так?! Вони ж дбають про малолітніх мауглі! Як всі нормальні люди дбають про підібране на дворі кошеня чи цуценя.
При чому перепрограмування свідомості. Тобто, від потреби дотримуватися формальних пристойностей до неприхованого хижацтва – у росіянців відбувається якось напрочуд легко і швидко.
Невеликий відступ. Коли кажуть, що Чечня – це сепаратистський, тимчасово відпалий від Росії її регіон, то в уяві може спонтанно з'явитися з аналогія з якимись "ДНР" чи "ЛНР". Нічого подібного!
За спиною Ічкерії не було ляльковода і покровителя, як у донбаських "народних республік". У своїх відносинах з Москвою Чечня демонструвала суб'єктність і фактичну, і формальну.
Вибори Масхадова 1997 року були конкурентними і відбувалися за участі спостерігачів ОБСЄ. На його інавгурацію завітали секретар Ради безпеки РФ та низка інших російських чиновників.
"Сепаратистська" Чечня вела з Росією прямі двосторонні переговори, укладала з нею угоди; ічерійські чиновники відвідували з офіційними візитами російські міста. У федеральних ЗМІ Масхадова називали президентом і загалом рахувалися з бодай фактичним, якщо не юридичним, суверенітетом ЧРІ.
Але з початком війни ставлення до Чечні моментально змінилося. Її лідери і чиновники раптом стали нелегітимними і "самозваними", а її військовослужбовці – "бойовиками".
В одну мить ЧРІ перестала для росіянців бути закордоном, а сама назва республіки та її символіка почали вважатися "терористичними". Російські війська вкотре перетворили Джохар (Грозний) у те, в що вони пізніше перетворять Маріуполь.
У новинах показували руїни, але пояснювали просто – війна. Водночас розгорнувся справжній ярмарок "благодійності": і біженців у наметових містечках розміщують, і годують їх з польових кухонь, і обіцяють щось там відновити, "повернути мирне життя".
Владімір Путін розпоряджається зайнятися чеченськими дітьми, вони ж бо не мали без Росії нормальної освіти. Словом, у Чечню повернувся справжній пан і власник; і на Кавказі це спрацювало: самі зруйнували, самі відновили, перевиховали, а хто пручався – вбили.
Чому б так само не вчинити і з Україною? Хай там у Києві "сепаратисти" і засиділися не на роки, а на десятиліття. Хіба велика різниця?
Різницю врешті відчули, різниця прикро здивувала. Міжнародну реакцію на війну проти України росіянці сприйняли як безцеремонне втручання у свої внутрішні справи.
Наче проникнення хуліганів та грабіжників на свій задній двір. Москва любить жонглювати словом "суверенний", мовляв, втручання у справи суверенних держав неприпустимі.
Маючи на увазі втручання міжнародної спільноти у своє приборкання "українських сепаратистів". Самі сепаратисти не можуть бути суверенами.
Багатополярний світ, за який агітує Кремль, це світ колоніальних держав з їх невід'ємним правом на колонії. Цікаво, чи замислюються про таке ті ж араби та африканці, яких надихає антизахідний пафос Росії?
До речі, як ставляться араби до того що своє право на війну з Україною росіянці прямо обґрунтовують війною США з Іраком та іншими прикладами інтервенцій Заходу в країни "глобального Півдня"? Бо ж підтекст прозорий: українці – це наче якісь іракці, проти яких можна безкарно вчиняти будь-що, коли ти справді "суверенна держава".
Росіян дратує, коли їм відмовляють у праві наслідувати (в міру свого розуміння) знавіснілий Захід. У російській логіці прав і наслідування бракує розуміння ролі власне самих іракців, українців, чеченців.
Бо вони ж ніби – власність, приз переможця у геополітичній грі. Москва не вірить у суб'єктність і спроможність тубільців, а дарма...
Адже стійкість України в боротьбі з агресією та масштабна (і справді вирішальна для нас) міжнародна підтримка – це не просто удача. Ми самі, на відміну від іракців та чеченців, змогли її собі забезпечити.
Українці – дуже хвацька нація! Якщо й існує якась всесвітня змова – то саме українська; ми змовилися стукати в усі двері та здобувати собі друзів.
Змовилися не здаватися та обходити невигідні нам пропозиції замирення від партнерів. Москва мусить ображатися передусім на українців, що вони не поводяться під час агресії так як іракці або чеченці.
Автор – Максим Майоров, аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
