Українці Донбасу призвичаїлися до життя на лінії фронту
Кожен новий обстріл зі сторони російських окупантів – черговий привід для українських захисників акумулювати свою лють у вогневу відповідь.
Дзвінок у двері. Човгають старі капці лінолеумом. Дрязк замкових коліщаток.
– Дідо, пустіть політати з вашого балкона. Бо всі квартири закриті, не хочемо двері вибивати, якось невдобно...
– Та заходьте хлопці (!), — навстіж розкриває хід до хати, мов у темну печеру. Поправляє окуляри Ландау на резинці.
– До вас тут уже приходили з маленьким вертольотіком інші... Так шо ви тут не перші...
"Сподіваюсь це хоч наші були" відповідаю умоглядно і так само уявно сміюсь. "Кадєт" і "Гуцул" розкладають Autel. За мить його тулуб у круговерті восми пелюсток здіймається мов Мері Поппінс у пасма повітря.
На дідовому слові "вертольотік" подумки згадався земляк інженер Сікорський. Його закинутий будинок на Ярвалу, де з Тьомичем прогулювали пари педагогічного училища.
Сікорський та його татусь були представниками галімінької, українофобської родини. Батько – психіатр; чорносотенець; упоротий монархіст і член ватного ККРН ("кієвскій клуб русскіх націоналістов"), такого собі політичного лепрозорію розпліднених пропагандою уродців-малоросів.
Фігурував у "справі Бейліса" як автор психо-експертизи і через це справедливо став клоуном алеї кошмарів на міжнародному медичному конгресі у Лондоні. На книжковій полиці діда припорошені корінці Горького і Бернарда Шоу.
Старі палітурки з посатаними нитками звисають над журнальним столиком. Він зберігає на своїй лакованій поверхні газети 5-річної давності та засмальцьовані чашки з недопитим чаєм.
Дід сидить у протертому до дірок фотелі в монументальній позі візантійського басилевса. Випромінює загадкове апофатичне мовчання.
Дід дивиться наскрізним поглядом Пантократора на дійство, що відбувається на балконі... Далі мовчить.
– І шо, вийде їх зупинити? – зненацька питає дід на виході з містичного анабіозу.
– Ну, ми стараємось, як можемо, – тихо кажу у відповідь.
Кілька секунд і населений пункт супротивник починає крити "Градом". Пил половецької рівнини здіймається сірими локонами у повітря.
Ми швидкоруч підмотуємо манелі та гостримо напрямок на евакуацію з квартирної печери. На виході у коридорі з настінного календаря мені підморгує напівоголена Сі Сі Кетч 1988-го року.
– Дід, ховайтеся до підвалу. Почався обстріл.
Не повертаючи голови у наш бік лунає категорична відповідь старигана: «Мене вже хер, шо злякає у цьому житті».
