Вперед до Європи чи все ж таки до України?
Справжнє національне відродження неможливе у рамках чужого культурного й історичного дискурсу. Україна починається з українця!
Типовий, середньостатистичний українець відчуває себе e безпеці, коли має повну комору. Типічний русскій – коли має в чуланє і щіт, і мєчь, і кузькіну мать у кадушці.
Це 2 діаметрально протилежні стратегії виживання! Проте саме вони породжують нерозуміння логіки противника.
Тому українці, розвісивши вуха і роззявивши рота. Вони слухають телебенькання про битву на Москві холодильника з телевізором, про вітрину, на яку кримчани та жителі Донбасу "обзавідуються".
Певно, хтось думав до нині, що "самі захочуть вернутися". Не варто мріяти, що там, за лінією фронту, чекають умовноо покращення.
Це коли бояри, не поївши хамону із пармезаном, розсердяться й приб'ють царя табакеркою. А не дочекавшися, цілком очевидно, – впадуть на коліна і чекатимуть кінця епохи бідності.
Це дуже поширена, дуже міцна і глибоко вкорінена система рефлексів колективної свідомості. Її неможливо перепрограмувати ні за рік, ні за 2, ні за 5, бо вона складалася віками.
Єдине, що можна, – це завадити спекуляціям на національних комплексах, взявши під контроль інформаційні процеси та елімінувавши антидержавні й антинаціональні референтні групи. Інакше – гаплик.
