Як московія будувала Маріуполь на сльозах і крові

ІСТОРІЯ
24 березня, 20:04
Як московія будувала Маріуполь на сльозах і крові
Фото: Telegram

У минулому цього куточка Приазов'я як у дзеркалі відображається спроба Санкт-Петербурга утворити Новоросію 250 років тому.

А у сучасності – намагання Москви викопати цю ідею з могили. Бо ще тоді, як і сьогодні, історія Маріуполя нерозривно пов'язана із російською анексією Криму.

Перша кримська депортація

У 1768 році розпочалася чергова російсько-турецька війна, якій судилося стати найбільшою за масштабом у довгому протистоянні двох країн. У 1774 році вона завершилася перемогою Росії, яка захопила ледь не все Північне Причорномор'я. Успіх видався настільки вражаючим, що у Санкт-Петербурзі вирішили більше не панькатися із норовливими запорожцями – і наступного літа зруйнували Січ, а вцілілих козаків понизили у правах і вольностях.

Однак про повний тріумф не йшлося. Кримське ханство хоч і було тимчасово захоплене та за умовами миру вирване з орбіти Османської імперії, все ж зберегло свою незалежність і навіть приросло землями. Без оволодіння Кримом було неможливо досягти панування на Чорному морі, а без цього годі було й мріяти про реалізацію "Грецького проекту" – взяття Константинополя та відновлення Візантійської імперії на чолі з онуком Єкатєріни ІІ Константіном.

Але остаточно загарбати півострів сил вже не вистачало – перемога і так далася дорогою ціною. А ще на Росії вибухнула громадянська війна, відома як Пугачовщина, яка відтягнула регулярну армію з фронту. Тому Санкт-Петербург зробив ставку на гібридні методи упокорення Криму.

Ще 1769 року на спорожнілу Ґотсько-Кафську митрополію, яка об'єднувала православних кримчан, константинопольський патріарх призначив 54-річного грека Ігнатія Гозадіно. Здається, абсолютно невипадковим було те, що його брат Олександр був офіцером у свиті російської імператриці. У 1771 році митрополит Ігнатій прибув до Криму і оселився у Майрумі (Маріамполі) під Бахчисараєм.

У 1777 році Росія втрутилася у громадянську війну в Криму – завдяки багнетам Алєксандра Суворова на престол зійшов хан Шахін Ґерай. Здавна пов'язаний із Санкт-Петербургом, він мав стати російською маріонеткою на півострові, однак рівень його лояльності здався Єкатєріні ІІ занизьким. І тоді з метою підірвати економічний потенціал ханства, а заодно й заселити щойно приєднані до імперії землі, Росія організувала першу в історії півострова депортацію.

За провідника цієї акції мав слугувати новий митрополит. Чи не з перших років свого перебування на посаді він засипав Санкт-Петербург проханнями прийняти кримських християн під "високу государеву руку". В обґрунтування він вказував на начебто навислу над місцевими греками, а також болгарами, вірменами та грузинами небезпеку утисків з боку влади і населення ханства.

І хоча ніколи в історії до, і ніколи після того іновірці в Криму не зазнавали гонінь, ця побрехенька отримала надзвичайне поширення – аж до сучасної російської Вікіпедії. І хоча у листах Ігнатія йшлося про надання захисту, а не про переселення, Росія зрозуміла все по-своєму.

У березні 1778 року Суворов був призначений командувачем всіх військ в Криму і на Кубані та негайно заходився готувати "виведення" християн. 23 квітня після Пасхальної літургії в Успенському монастирі Ігнатій запропонував своїй пастві перебиратися до Росії. Всупереч очікуванням, ідея була сприйнята без ентузіазму, митрополита звинувачували в отриманні хабара від росіян. Євпаторійські греки та судакські вірмени писали хану колективні листи про небажання переїжджати навіть під збройним примусом. Опиралася цій ідеї й кримськотатарська еліта.

Однак Ігнатій та Суворов продовжували діяти: перший розсилав по селам священників з намовляннями, другий – військові команди, а також тиснув на хана. 23 липня Шахін отримав листа з висловленням сподівання, що він не лише не чинитиме спротив, але й посприяє виконанню рішення імператриці. Той писав скарги у відповідь, на знак протесту залишив Бахчисарай, але все було марно.

На початку серпня на 6 тисячах підвід під конвоєм російських військ почалася депортація. "Вивільнених" переводили до Новоросії – на територію сучасних Запорізької та Дніпропетровської областей. За даними самого Суворова, всього було виселено 31 098 осіб, а ще 288 залишилися на зимівлю в Криму. Але це – лише облікованих.

Тогочасні джерела свідчать, що частина християн ховалася від «виведення» в лісах і печерах, а дехто навертався на іслам, аби тільки втриматися на батьківщині. В одному з грецьких сіл під Бахчисараєм навіть вибухнуло збройне повстання проти переселення, жорстоко придушене росіянами. Без православних, вірмено-григоріан та вірмено-католиків залишилися 6 міст та 60 сіл. Покинутого майна, садів і млинів було так багато, що хан звелів зробити всьому тому окремий опис.

Остання партія депортованих завершила свій шлях 29 жовтня того ж 1778 року. Всього на нове місце прибуло 30 690 людей, відповідно, 408 осіб загинули в дорозі від голоду і холоду. Не дивно, що по дорозі кримчани влаштували митрополиту такий скандал, що той втік до карети Суворова і "заліпив вуха воском, щоб не чути прокльони своєї пастви".

Зимівля на новому місці, в степу, без достатньої кількості припасів, скоротила кількість депортованих ще на 457 людей – до 30 233. Так Росія насильно ощасливлювала своїх нових підданих, незважаючи на втрати. Але драма на цьому не завершилася.

Шлях до моря

Центром території розселення депортованих була призначена Новоселиця – теперішній Новомосковськ на Дніпропетровщині. Однак віддалена і від моря, і від осередків національної культури земля не припала до смаку жодному з "виведених" народів. Вірмени поступово переселилися до гирла Дону, де заснували містечко Нор-Нахічеван (зараз – частина Ростова-на-Дону).

18 тисяч греків після численних скарг і хабарів чиновникам були переселені на узбережжя Азовського моря, де їм більше підходив і клімат, і можливості для традиційного господарювання. Місце впадіння річки Кальміус в Азов здавна було залюднене. У XVI столітті там знаходилася кримська фортеця, в 17 – козацький зимівник, у 18 – центр Кальміуської паланки Запоріжжя (а по річці проходив кордон з донським козацтвом).

У 1776 році на місці ліквідованого запорізького поселення виникла слобода, а за два роки – містечко Павловськ. Саме на ці землі грекам у травні 1779 року була видана жалувана грамота імператриці (самоврядування, відстрочка від рекрутчини на 100 років, від податків – на 10), а у вересні – і ордер князя Григорія Потьомкіна. Назва нового міста писалася як Марієнполь та Маріанополь.

24 березня 1780 року Павловськ остаточно став Маріуполем, а 26 липня туди прибули перші переселенці на чолі з Ігнатієм. Греки отримали привілей окремого розміщення, тож в українських мешканців міста примусово викупили 55 будинків, а самих їх перегнали до сучасного Павлограду. Кримчани осіли як в самому місті, так і в 20 селах навколо нього, перенісши прабатьківські назви. Так в Приазов’ї з’явилися свої Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Мангуш та інші.

У 1779 році митрополит Ігнатій був залічений до російських архієреїв зі збереженням титулу і правом довічного керування. У нагороду за сприяння у виведенні християн із Криму він отримав 6 550 рублів та діамантову панагію. Весь процес депортації коштував уряду 230 тисяч рублів, з яких майже половина пішла на компенсації хану та кримським аристократам.

Якщо на новому місці колись і панувала ідилія, то тривала вона недовго. Вже у 1783 році Росія анексувала Крим – вперше, але не востаннє в історії. Однак для багатьох депортованих з півострова греків це стало шансом для повернення на батьківщину. Як випливає з листа, надісланого у Міністерство внутрішніх справ у 1821 році, грецька громада внаслідок катастроф та втеч наприкінці 18 століття опинилася на межі зникнення:

«Жодне сімейство не уникнуло втрати батька, матері, брата, сестри і дітей; словом сказати, з 9 тисяч вихідців чоловічої статі не залишилося й третьої частини».

Зрозуміло, не всі вони загинули, багато хто переїхав до інших міст чи повернувся на півострів, але масштаб демографічних втрат вражає. Ну ніяк не хотіли греки бути щасливими за російськими циркулярами!

В окремих селах доходило до відкритого бунту – і тоді греки "приборкувалися строгими від начальства заходами", а іноді уряд висилав для утихомирення військові команди. Крім того, захоплення Криму означало і формальне підпорядкування частини канонічної території константинопольського патріарха російському Синоду. У скільки залагодження цієї проблеми встало петербурзькій скарбниці – хтозна.

Все це суттєво загострило стосунки Ігнатія з його паствою. Після пожежі восени 1780 року, яка знищила його землянку разом з цінними історичними документами, митрополит перебрався на дачу в 5 км вгору по Кальміусу, де йому була виділена земля площею у фантастичні 1,5 тисячі гектар! Там він висадив дивовижний фруктовий сад, який мав нагадувати йому про Крим і згодом перейти у спадок єдиному племінникові.

Однак наприкінці 1785 року Маріупольський суд визнав облаштування дачі незаконним, і збурений натовп зніс паркан і знищив сад. У відповідь Ігнатій після чергового богослужіння вийшов на Георгіївську вулицю, запропонував своїм прихильникам відокремитися від супротивників і прокляв маріупольців. Ще доволі довго містяни вважали часті засухи та епідемії результатом дії цього прокляття. Невдовзі митрополит захворів і 16 лютого 1786 року помер, а суд забрав землю у племінника.

Храм, де був похований Ігнатій, поступово занепав, могила зруйнувалася. Його наступник на кафедрі Дорофій покинув місто і переїхав до Криму, а 1788 року і сама Готфійська митрополія була скасована і передана Слов'яно-Херсонській єпархії.

Епілог

Можливо, Ігнатій діяв від чистого серця, та це мало вплинуло на кінцевий результат. Росія провадила імперську політику і безжально перемелювала окремих осіб та цілі народи, що потрапляли до її жорен.

Унікальна спільнота кримських греків, яка виникла на основі середньовічних візантійців і зберігала свою віру упродовж 300-літнього періоду Кримського ханства, зникла в два місяці. У прагненні послабити Крим та населити Новоросію Санкт-Петербург вирвав кримських християн з їхньої батьківщини, позбавив майна (так, переселенцям належалася компенсація, але чи могла вона покрити втрату рідної землі) та упродовж двох років ганяв степами. Тисячі людей загинули на цьому шляху, ще більше розбіглися і пізніше асимілювалися – тож нова громада, тепер уже приазовських греків, становила лише третину від старої кримської.

Не кінчилося то все добром і для самого Ігнатія – з новітнього Мойсея він в очах одновірців перетворився ледь не на Юду. Так піклуватися про свій народ, що зробити його вигнанцем, а під кінець ще й проклясти – не найкращий шлях людини та митрополита. І навіть зачислення Московським патріархатом до лику святих не відкупляє його гріхів.

Історія Ігнатія – наочне свідчення небезпеки укладення договорів із дияволом, тобто з Росією. А заснування Маріуполя на сльозах та крові як греків, так і українців, ще раз підтверджує старовинну максиму – що нікого не можна ощасливити насильно.

P.S. Росія кине тебе, синку. Завжди!

Автор – Сергій Громенко

Як московія будувала Маріуполь на сльозах і крові_1
вибір редакції
Читайте також:
Війна
Понад 200 років чеченський народ зазнає утисків і терору з боку російської держави, російської влади та росіян як таких.
04 жовтня, 09:18
Війна
Міністр оборони РФ Сєргєй Шойгу наперед оголосив про будівництво міст у Сибіру. Нові колоніальні пункти мали споруджувати раби з України.
05 вересня, 09:48
Світ
Чоловік 26 років прожив у цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, адже всіх його одноплемінників убили плантатори з метою захопити землі.
31 серпня, 19:45
Опінії
Фіно-угорська справа і московська аґресія проти України. Політико-аналітичний есей у 4 діях.
16 серпня, 18:34
Світ
Путінський режим вирішив убити двох зайців одним пострілом: втопити у крові Україну руками уярмлених Московією етнічних меншин.
30 липня, 17:00
Війна
Освітній комітет муніципального уряду Санкт-Петербурга розіслав у всі райони міста методичку щодо роботи з українцями, які втекли від війни.
07 липня, 20:23