Іспит на виживання
Яким може бути договір із росією щодо припинення війни? Як мінімум, окупація всього Лівобережжя, роззброєння ЗСУ і тотальний геноцид.
Загалом буде убито десь понад півтора мільйона українців, далі буде зачистка України від українців загалом. Ось, чому існує потреба в укомплектації армії захисників новими кадрами, які досі навіть не спромоглися оновити свої відомості у ТЦК та СП.
Необхідність мобілізувати значну кількість людей до лав українського війська спричинила не лише конфлікт по лінії політики-політики та політики-армійці. Вона спричинила додаткову соціальну напругу у суспільстві через те, що значна частина співгромадян не бажає виконувати свій конституційний обов'язок.
Сюди включилися російські психологічні операції, спекуляції різних зацікавлених груп, реактивний спротив та випадки сумнівних з правової точки зору дій тих, хто реалізовує процес мобілізації на місцях. Ми маємо сильний спротив проти того, що той, хто не брав участі в захисті країни, не може претендувати на всі соціальні блага і можливості в Україні.
Все ускладнюється традиційним рівнем соціальної несправедливості та вибіркового ставлення до корупції і свояцтва в усіх сферах соціальних відносин. Зокрема, і щодо військової служби.
Неприємно це визнавати, але тест мобілізації для нас також стає тестом на те, якій кількості наших співгромадян ця країна не потрібна. Відповідно — на рівень цинізму суспільства, який ми воліємо просто не помічати; тобто мова про свідомий вибір, а не, скажімо, страх загинути на війні.
Є способи працювати зі страхом, існує ціла наука поведінкових комунікацій та можливість поєднувати адміністративні заходи з позитивним і негативним впливом. Натомість працювати з тим, хто не вагається, а має чітко визначену позицію, як, скажімо, дніпровська «беркутня» — це інша справа.
Аргументи про те, що це — екзистенційна війна і що альтернатива мобілізації у ЗСУ — це мобілізація в окупаційну російську армію та загибель десь на західному кордоні як витратний матеріал у подальшій російській агресії надто раціональні, щоби мати достатньо масовий ефект за сьогоднішніх умов. На жаль, дискусія у суспільстві щодо цього зайшла в глибоко ірраціональну емоційну площину.
Росіяни дуже активно хитають ситуацію в нашому інформаційному полі, маючи шалений досвід, який вони розвинули у 2014 році під час попереднього вторгнення та під час пандемії. Тим часом, страх служити та воювати йде поряд із самозаспокоєнням у стилі «дурнí росіяни кидають своїх військових на штурми, де ЗСУ їх масово знищують».
Ці конструкти існують поряд із безапеляційними тезами, які масово поширюються ботами та особливо вразливими до російських наративів громадянами, мовляв, у росіян безмежний мобілізаційний потенціал, отож нам їх все одно не перемогти. Чому? Ну, бо їх більше.
Що ж, можна лише сказати, що причин для переможної бравади із приводу втрат у росіян у нас зараз справді небагато. Так, вони платять непропорційно високу ціну у кількості людських втрат у боях за Авдіївку, а до того — Бахмут.
Але цінність для керівництва РФ того людського ресурсу, який вони приносять в жертву, певно сумнівна. Якщо ми припустимо, що росіяни справді мобілізують 1-1,5 тисячі чоловіків щодня, то для того, щоби лише обнулити це поповнення, потрібно знищувати 30-50 тисяч окупантів щомісяця.
Інакше ми можемо дійти висновку, що навіть нинішній темп втрат дозволяє противнику не зменшувати, а навіть нарощувати кількість особового складу. І дає їм варіанти, як вводити в бій резерви — поступово чи масово в короткий проміжок часу.
Це також підкріплює ймовірність того, що в бій кидають не найбільш якісні і професійні війська. Професіоналів, якісний людський потенціал супротивник все ж намагається більш-менш оберігати і застосовувати більш обдумано.
Тут ми підходимо до ключової особливості, яку має містити наша мобілізація. Окрім поповнення, це ще й забезпечення найбільш всеохопної системи військової підготовки максимальної кількості громадян, щоб вони могли брати участь в обороні країни, як тільки це буде необхідно.
Хоча тут більше мова про майбутнє, адже коли було більш необхідно, ніж зараз? Тому так, нам потрібне поповнення і нам потрібно замінити багатьох з тих, хто заслужив на відпочинок.
Це поповнення потрібно навчити, озброїти, одягнути, нагодувати, посадити на якусь техніку. І з приводу додаткових витрат ми часто чуємо незадоволення з вуст політиків та чиновників, їх можна зрозуміти з тієї точки зору, що знайти цей ресурс непросто.
Однак, яка альтернатива? Дочекатися, поки армія поступово втратить здатність спочатку до наступальних дій, а потім і до оборони?
Окрема тема — це спекуляції навколо наших втрат. Однією з проблем, яку намагаються вирішити уряд і військове керівництво — це не тільки поповнення армії, але й зупинка відтоку кадрів.
Хоча спосіб консервативний — обмежити перелік підстав для звільнення зі Збройних сил. Тим часом конче необхідно пропрацювати рішення, які будуть діяти не лише як заборона і обмеження, але і як позитивна мотивація.
Це може йти одним комплексом із мотивацією приходити до армії для нових і залишатися там для тих, хто вже робить цю роботу. Отож, поряд із вбитими та пораненими, є такі показники, як кількість звільнених із різних підстав.
Усе це призводить до неукомплектованості підрозділів, які по штату повинні виконувати певний обсяг завдань. Тепер цю роботу робить менша кількість людей, це додаткове виснаження військових: фізичне і моральне.
Запит на мобілізацію певної кількості людей не відповідає показнику втрат. Мобілізація, крім формування нових підрозділів, має вирішити проблему некомплектності існуючих.
Це питання боєздатності окремих частин і всієї армії. Цю проблему частково вирішують переведенням військових із менш боєздатних частин в більш ефективні.
Це вже показує, що проблема поглиблюється. Можливо, і справді варто проводити щось на зразок ревізії, хто і де воює, але глобально проблему поїдання себе зсередини це певно не вирішить.
Можна відправити на бойові посади всю логістику, всі штаби, інженерів, ремонтників, послати в окопи саперів та артилеристів, але це проблему явно не зніме. Точніше навпаки.
Ситуація з державними комунікаціями в питанні мобілізації цілком відповідає управлінським рішенням. Комунікація – частина менеджменту, а не лише його публічний виразник.
Низи не дуже хочуть в армію, верхи перекладають відповідальність і з'ясовують стосунки на тему, хто ж має її нести. Це стосується всіх трьох суб'єктів законодавчої ініціативи і почасти військового керівництва.
Навколо мобілізації має бути політика одного голосу; всі спірні питання давно мали бути вирішені за закритими дверима. Бачення політиків і Генштабу повинні бути узгоджені та реалістичні.
Ключова помилка полягає в тому, що ми не почали готувати свою мобілізацію коли путін почав свою «часткову», хоча б як гіпотетичний сценарій. Зміни у законодавстві потрібні були давно, як і вишкіл заміни для тих, хто воює.
Нині пізно посипати голову попелом: треба діяти, і то швидко. Небажання приймати рішення веде до поразки, а озиратися, чи буде подальша допомога від США і зволікати далі — та ж сама дорога.
Торік улітку у нас була надія — у південному степу ми вийшли на стежку невизначеності. Будемо зволікати далі — нашу долю визначатимуть без нас, а ще зволікання та різні неоднозначні заяви про мобілізацію від тих, хто має голосувати за зміни у законодавстві, для військових у окопах починають виглядати як зневага до них.
Дехто вважає, що майбутні учасники якихось виборчих перегонів (поки цілком гіпотетичних) вирішили, що в них є вибір, і вони зробили його на користь уникнення сварок з тими, хто ще не пішов до армії й не особливо поспішає. Натомість чинних захисників вирішили принести в жертву.
Останнє я чув від багатьох військових, зокрема тих, хто як і я стали до лав ЗСУ у лютому 2022-го. Вони не можуть зрозуміти, чому вони змогли прийняти рішення покинути своє життя й піти воювати, проте держава не поспішає дати їм хоча б визначеність, скільки часу вони повинні намагатися вижити, щоби повернутися з війни.
Крім цілком практичних задач, є і більш філософські. Це робота над помилками та адекватний підхід до комунікації недоліків ЗСУ, їх треба виправляти, а не просто констатувати чи, тим більше, використовувати в ході з'ясування стосунків.
Адже для ефективної комунікації з метою залучення людей на військову службу треба не лише виглядати гарно, але й бути. Про комплексні реформи краще, звісно, скажуть ті, хто мають відповідні компетенції.
Але є речі, які, вірогідно, здатні послабити страх і непевність для потенційних нових бійців. Наприклад, вирішення питання відповідальності командирів за застосування особового складу; і мова не про командироів відділень чи взводів, які йдуть у бій зі своїми підлеглими.
Це може бути відповідна оцінка старших офіцерів, які повинні дотриматися певних вимог у своїй роботі щоб мінімізувати втрати, наскільки це можливо. Це складна історія.
Війна — це екстремальна соціальна подія, де за планом йде приблизно нічого. Але розуміння того, що може бути відповідальність, може змусити якогось комбрига витратити час і подумати, які рішення він приймає коли на кону стоїть збільшення кількості втрат.
Це також питання компетентності. Складно розраховувати, що офіцери запасу, які отримали звання через кафедру в роки найбільшого занепаду армії і, скажімо, не пройшли через АТО/ОСС, потрапили в армію в 2022 році, будуть повсюдно якісно командувати підрозділами.
Система не хоче розбиратися, кому у запасі «накрапало» звання, але не компетенція, а варто було б проводити таку оцінку етапами. Адже у нас існує система прив'язки посада-звання.
Тим часом як полковник може не мати компетенції для командування бригадою в бою, натомість, міг би бути хорошим ротним. От тільки звання не дозволяє його призначити на таку посаду.
Це не означає, що в армії немає соціального ліфту, проте є над чим працювати. Зрештою, треба розуміти, що ми повинні бути об'єктивні у очікуваннях і вимогах до армії, на яку ми забивали 30 років.
А зараз бачимо, як на фоні мрій про багато зброї, про суперзброю і багато суперзброї, на задній план відходить питання розвитку якості людського потенціалу. Простіше кажучи, робота з людьми.
Навчання, розвиток компетентності, раціональне застосування фахівців, призначення їх на ті посади, де вони будуть найбільш ефективні. До речі, раціональне застосування матеріальних ресурсів теж ніхто не відміняв, — це окрема болюча тема.
Отже, без людей жодна суперзброя не подіє, натомість про роботу з людським потенціалом на всіх рівнях ніхто так не мріє, як про «Wunferwaffe». Користь від фахівця із застосування БПЛА на конкретній позиції може різко впасти, якщо ним керує некомпетентний командир, який виконує задачу доказування, що він розумніший, а не намагається навчатися.
Це лиш один із прикладів! Парадоксально, але поки що в питанні мобілізації людей, тема людини лишається на другому плані й це потрібно виправити, причому ще позавчора.
