Вічного миру не буде, війна з нами назавжди

Можливість номер раз: забути про війну якомога скоріше і зробити так, щоб забув народ. Ні, звичайно, війну так просто не забути. Але можна подивитися на неї під таким кутом, який призводить до забуття, перетворює живу війну на війну скам'янілу, пласку, беземоційну.

Сьогодні у нас буде шкільна лінійка, на ній місцевий депутат скаже ті ж слова про війну, що казав торік. Ось стандартний пам'ятник жертвам війни, у сусідньому селі такий самий. Ось стандартні фотографії. Ось урочиста промова. Ось медалі до десятої річниці завершення. Ось дискусія про пільги. Ось, ось, ось...

Ніхто не зможе сказати, що про війну забули, ні. Але згадуватимуть не героїв, а жертв. Розруху, а не перемоги.

Говоритимуть про смуток, а не про помсту. Про захист, а не про атаку. Про "більше ніколи", а не про "тільки спробуй, сука".

Народ після війни дійсно у більшості хоче миру і спокою. Це нормально. І кожен політик, що орієнтується на більшість електорату, спробує на цьому зіграти.

Політики будуть казати, що війна закінчилася назавжди. Що війни більше не буде. Скоротити витрати на армію, на нову зброю, на техніку.

Але є і другий шлях. Друга можливість – прийняти нову реальність, зрозуміти, що війна точно буде ще. Може, за рік, може, за сто, але буде неодмінно. І до неї треба бути готовим щохвилини. Щосекунди. Всім.

Україну зараз часто порівнюють з Ізраїлем. У чомусь вірно, в чомусь ні, але і справді можна провести багато паралелей. Є вороги, які хочуть нас знищити. Не перемогти, не принизити – знищити. Вони поряд. Вони чекають. Вони нападуть. Вони завжди нападають.

Мати армію сильнішу, ніж у них. Мати зброю краще, ніж у них. Мати розвідку краще, ніж у них. Мати економіку, мати науку, і головне – мати розуміння, що ти у небезпеці постійно. І робити висновки. Si vis pacem, para bellum.

Це жахливо для політика – казати такі речі. Політики не люблять цього. Політики зазвичай люблять відкривати лікарні, перерізати стрічки, цілувати дітей у пупок і бути голубами миру, а не яструбами війни.

Чому? – Тому що більшість людей не хоче чути про війну. Про можливі смерті, бомби, звуки сирен, зброю, ракети, загрозу.

Але ми знаємо, до чого це призводить. І підручник історії знає. Тому що будь-хто, хто скаже вам з екрану, що після війни ми побудуємо ідеальний захист – пиздобол. Просто пиздобол! Ідеального захисту не існує.

Після закінчення Першої світової війни французи почали будувати систему ідеального захисту на кордоні з Німеччиною – "лінію Мажино". Вони будували її понад десять років. Форти, доти, укріпрайони, тисячі кулеметів, бетон, рви, пастки – 1148 кілометрів ідеального захисту.

У результаті німці банально обійшли цю лінію через Бельгію, а потім ще й ломанули "ідеальний захис" у лобовій атаці. І все. І капітуляція, закамуфльована під перемир'я. І Дюнкерк...

Ідеальний захист – це не тоді, коли ти можеш збити ракету ворога, що летить у твою столицю. Ідеальний захист – це коли ворог не хоче запускати цю ракету; бо твоя долетить до його столиці швидше, і "хлопок" буде гучніше. Ідеальний захист – це не про ідеальний бронежилет, який захистить тебе від всіх куль і уламків. Ідеальний захист – це коли у тебе бояться стріляти.

Ось і вся різниця між двома шляхами, які стоять перед політиками після війни. І особисто я обираю другий шлях. Шлях постійного озброєння і нових технологій, шлях сучасної армії, шлях помсти всім, хто прийшов до нас незваними. І я певен, що я такий не один.

Усі хочуть миру. Я теж. Але ми живемо у жорстокому світі. І відносно мирно живуть не ті, хто не має ворогів – так не буває. А ті, чиї вороги хочуть миру більше за тебе. Другий шлях важкий. Але, якщо ви глибоко подумаєте, то зрозумієте, що він єдиний, який можна і треба пройти.