«Русскій мір» епохи пізнього путінізму
Напрочуд всеїдний "русскій мір" воліє тягати каштани з вогню чужими руками. Бурятськими, чеченськими, але тільки не російськими.
Так, 3 березня президент російської федерації Владімір Путін заявив: «Я – російська людина. І, як кажуть, у мене в роду навколо Івани та Марії, але коли я бачу приклади такого героїзму, як подвиг молодого хлопця Нурмагомеда Гаджимагомедова, уродженця Дагестану, лакця за національністю, інших наших воїнів, мені хочеться сказати: "Я – лакець, я – дагестанець, я – чеченець, інгуш, російська, татарин, єврей, мордвін, осетин"...».
Ця особливість шейп-шифтера – істоти, здатної набувати будь-якої форми – показувала відому путінську мінливість і в професійному плані: працівник спецслужб, Путін у грудні 2021 року розповів світу, що він колись підробляв таксистом – приватним візництвом, – а міг би додати, на радість публіці, що й шахтарем, монтажером, диригентом та іншим зі списку спеціальностей. Однак, на відміну від декларованої таким чином Путіним здібності набувати будь-якої форми в будь-якій ситуації, подібно до рідини, налитої в посудину, у професійному сенсі, його перетворення в особу довільної національності у складі російської федерації несе додатковий зміст.
І сенс цей полягає в тому, що російський Владімір Владіміровіч, із типовою для російського зовнішністю середньорівнинного жителя Федерації після певного віку – вицвілими очками, рідкісними волосиками – являють собою порожню множину, яка може бути наповнена представником будь-якого народу. Зрозуміло, не любов і не повага до цих народів диктувало визнання Путіна про те, що він "хто завгодно", адже насправді Путін не може навіть прийти до того, щоби вивчити неросійське ім'я та по батькові президента Казахстану й інших високопоставлених неросійських державних діячів.
Багаторічний узурпатор диктує подібну національну газоподібність, тý зручність і відсутність моральних скрупулів, з якими російська федерація відправляє воювати за "русскій мір" в Україні представників колонізованих корінних народів. Таке собі "забривання у солдати" (як рекрутство за часів царату – прим. ред.) примусово відбувається й не території всіх окупованих областей України.
Російська військова і бюрократична машина виганяє у солдати не лише чоловіків окупованих з 2014-2015 років частин Донецької та Луганської областей, насельників створених Москвою "республік", а й чоловіків зі свіжоокупованих регіонів, змушуючи всіх їх битися зі своїми родичами та друзями з сусідніх сіл. "Русскій мір" на подив всеїдний і воліє тягати каштани з вогню чужими руками.
На жаль, не тільки ті, хто чекав "русскаго міра" на окупованих територіях, але й ті, хто, як міг, противився його приходу, змушені так само ставати до лав імперських військ, аби стати "гарматним м'ясом" у колоніальній, імперській, загарбницькій війні росії. Не секрет, що викрадені зі своїх будинків і вивезені як найдалі від своїх сімей "мобілізовані" таким чином сили не проходять належної підготовки, а після дуже незначного тренінгу кидаються окупантами в пекло; на додачу, вони ще й погано екіпіровані та погано озброєні, бо "русскій мір" списав їх уже наперед, як витратний матеріал, який не шкода.
На тлі настільки цинічного використання жителів окупованих територій України для швидкої утилізації у війні можуть викликати хіба що гидливе роздратування нескінченні заяви Путіна, його придворних офіційних осіб і блазнів, таких, як Ніколай Патрушев, Вячєслав Володін і Дмітрій Мєдвєдєв, а також цілого натовпу пропагандистів та "авторів Z-каналів", з приводу "захист Донбасу" і "захист населення Донбасу". Для "русскаго міра" жителі Донбасу ніколи не стануть росіянами (власне, "русскімі" – прим. ред.) у повному розумінні цього слова, як не стали росіянами буряти, дагестанці, чеченці, осетини та представники інших колонізованих і поневолених росією корінних народів.
Неросіяни віддають свої життя за розширення "русскаго міра", але є на росії громадянами другого сорту, які регулярно стикаються з расизмом і зазнають труднощів при прийнятті на роботу або навіть під час винаймання житла. Причому навіть ліберально-лібертаріанська російська інтелігенція може і не бачити у цьому проблеми, заявляючи, що оголошення "Оренда лише для слов'ян" – справа особистого вибору господарів квартир, а расизм, – щось віддалене від росії, відоме хіба що Америці, де, як ми всі знаємо, "чорних лінчують".
Навіть найвідоміші російські пропагандисти, такі, як подружжя Сімонян-Кеосаян і Владімір Соловйов, регулярно стикаються з такою критикою від росіян, спрямованої на незаперечний факт їхньої неросійськості; хоч би що вони робили, – вони залишаються "неруссю" для "русскаго міра". Можна все життя покласти на захист "русскаго міра", але як подяку від нього отримувати нескінченні вказівки на факт неповної приналежності до росіян ("русскіх" – прим. ред.), тобто факт расово-етнічної неповноцінності.
Якщо "пропозиція" Західної цивілізації полягає в приматі індивідуального над колективним, людських правах і свободах, а "пропозиція" комуністичної ідеології в рівності всіх людей і знищенні соціальної нерівності, то єдина "пропозиція" химерного "русскаго міра", яка є беззастережно капіталістичною за нерівномірністю розподілу благ – нацистське за своєю суттю. Ця пропозиція полягає в ідеї переваги росіян над іншими народами.
Можливо, їхня бажана рівність (відчутна як неповноцінність) щодо інших колоніальних та імперських народів, таких, як "англосакси", котрі є об'єктом любові-ненависті росіян. Але пропозиція, ідеал "русскаго міра" ні за фактом, ні в ідеології не передбачає рівності народам, що входять до складу росії або колись входили до складу СССР.
Їх передбачається використовувати як дешеву робочу силу, – для армії, для землеробства і як обслугу, тримати на становищі людей другого сорту, русифікувати/змосковщити та перевиховувати на росіян. А затим: нав'язувати їм "велику російську культуру" як культуру рівновелику іншим світовим культурам, але таку, котра набагато переважає "національні" культури.
Ідеологія переваги всього російського та зневажливе ставлення до неросійського як нібито недостатньо культурного, фольклорного та сільського на противагу міському, що належить до "високої культури" просочує російську кампанію ненависті проти України задовго до 2014 року. І сьогодні "русскій мір" хоче насильно русифікувати окуповані території, а проте навіть совєцький проєкт, який дозволяв співіснування російської та української (української на другорядних ролях і з систематичним переслідуванням української інтелігенції) – набагато інтернаціональніший, ніж той проєкт, який пропонує етнофашистський "русскій мір" пізнього путінізму.
Перше, що зробили сумнозвісні "визволителі", які дісталися до вже зруйнованого і тим "безпечного" для них Маріуполя – поміняли табличку з назвою "Мариуполь" з української на російську мову, і виключили зі шкільної програми обов'язкове навчання українською мовою! А далі вчителі-гастролери з Санкт-Петербурга та інших міст росії почали розповідати дітям, які вижили у підвалах після російських бомбардувань, як правильно вимовляти російські слова.
Російські пропагандисти з жахом показували на відео українські книги як доказ присутності українського націоналізму (як вони кажуть, "укронацизму" – прим. ред.), причому безвідносно до їхнього змісту, не те щоби росіяни мали якісь права на перевірку їхнього змісту на відповідність російським уявленням про світ. Загарбники продовжують знищувати українські книги, грабувати будинки та музеї, руйнувати українські пам'ятки; Маріупольський музей, Музей філософа Григорія Сковороди, пам'ятник Василю Сліпаку, з якого змародерили хрест – усе це ознака культурциду, тобто знищення культури, одного з видів геноциду, що несе із собою "русскій мір", вважаючи все неросійське небезпечним для себе.
Особливу дратівливість аж до проявів сказу викликає у росіян той факт, що українці, як і інші народи, зайняті вибудовуванням власної державної ідеології, міфології, історії, символіки та всього того, що супроводжує буття народу та суверенну державність. На початку війни Алєксандр Бастрикін доручав "перевірити" українські підручники на їхню відповідність до міфів російської державності, бо російські міфи приймаються як факт, а українські ідеологеми оголошуються апокрифічними.
З обуренням представник РФ Васілій Нєбєнзя на засіданні Ради Безпеки ООН (з якого росію давно варто було б викинути) та "дипломат" Дмітрій Полянскій у Twitter розповідають про те, що українці у своїх підручниках пишуть про давнину свого народу, як начебто совєцькі та російські підручники починалися, хрестоматійно, не з палеоліту, бо Путін із Сєргєєм Лавровим переписували історію. Власне Путін, який стверджує, що мати Рюрика була слов'янкою (для чого немає жодних підстав!), і Лавров, який повторює антисемітську брехню, що в Адольфа Гітлера пращури нібито були євреями, євреї ж і є головними антисемітами, – не бентежать ревнителів історичної правди, Нєбєнзю і Полянского.
Путінські, Лавровські та інші рашистські екскурси в історію, на рівні Міхаіла Задорнова та Андрєя Фомєнка, стали modus operandi російської влади, яка відмовляє Україні у праві на існування і повторює, як "Отче Наш", що Україну створив Владімір Лєнін, попри те, що ще Вольтер писав про Україну та її мрію про незалежність. Які можуть бути претензії до авторів українських підручників історії у постсовєцьких старців, які виключили з російських підручників саму згадку "Київської Русі" та випустили циркуляр російському видавництву "Просвещение", що все українське має бути стерте з підручників?
На тлі цих безчинств і свавільного поводження з історією будь-яка міфотворчість суміжних держав повинна у росіян викликати хіба що інтерес дізнатися більше про інші точки зору, – але викликає химерне шаленство і бажання все процензурувати щодо згоди з рашистськими міфологемами. І справа тут не тільки в тому, що Київ був заснований на кілька століть раніше за Москву, а "російська федерація" в її нинішніх (дуже непропорційно обжерливих) межах – такий же "витвір Лєніна", як і будь-яка постсовєцька держава.
Річ у тому, що з рашистським підходом до історії зокрема і до дійсності загалом геноцид та культуроцид може бути обґрунтований щодо будь-якого народу. Будь-яка держава може бути оголошена не існуючою, штучною, яка має "спірні території" з росією, що вже відбувається щодо Казахстану, Литви, Латвії, Естонії та навіть Норвегії! «У будь-якій незрозумілій ситуації заперечуй суверенність іншої держави», – ось, здається, готовий рецепт путінської адміністрації на будь-який новий розворот геополітичного становища ресурсної федерації.
Курс на ізоляцію та обхід росії усіма можливими шляхами обирають усі колишні російські партнери; це стосується і Євросоюзу, і країн НАТО, і країн ОДКБ, і навіть Китаю. Скажімо, Казахстан має намір будувати нафтопровід в обхід росії, а Китай інтенсифікує будівництво залізниці в обхід росії, Таджикистан залучає Євросоюз до будівництва гідроелектростанції Рогун, що триває, з метою зменшити залежність від російських електроресурсів.
Якщо з Росією і мають справу, то не від бажання, а тому, що не мають альтернатив російській сировині, внаслідок власної провальної зовнішньої політики протягом останніх 20 років, як-от Німеччина, або у вигляді поживитися, як Китай та Індія, котрі купують російські газ і нафту за ціною набагато нижчою, ніж їх купував Євросоюз.
У зв'язку з цим перспективи зовнішньої політики росії на найближчі десятиліття підірвано путінським режимом. З ізоляції, в яку вганяє росію Путін та його посіпаки, доведеться вибиратися десятиліттями.
Автор – Василина Орлова, фаховий антрополог (PhD) із Техаського Університету в Остіні, спеціально для медіаагенції "Останній Бастіон"
